Вступ до питання про Боже передбачення

Питання Божого передбачення по своїй важливості має два виміри: особистий і церковний.
Кожен християнин змушений вирішувати питання: наскільки я вільний перед лицем безкінечного Божого провидіння? Що залежить особисто від мене - а що від Бога? В якій мірі треба покладатись на Божу волю - а в чому особисто на себе? Як Боже провидіння сумістити з впевненістю у Божому керівництві, спасінні – на відміну від фаталізму та приреченості? Від ясного розуміння Божої і людської сторін християнського життя залежить духовне зростання, прогрес в святості і вибір духовних орієнтирів життя.

З церковної сторони, дане питання стоїть ще більш гостро. Вітчизняне баптистське богослов’я в цілому армініанське. З Заходу зараз широким потоком пливе богословська література кальвіністичного спрямування. Пастори стурбовані небезпекою розколів, богослови заявляють про можливість зміни
в наступні десять років парадигми передбачення.
Ясне визначення позиції по даному питанню допоможе віруючим краще орієнтуватись у даній темі. Тому потрібно, на наш погляд, подати врівноважену позицію по даному питанню.
1. Характеристика проблеми
1. Вихідна позиція. Мета Божого Задуму
Розгляд питання почнемо з мети Божої. Провидіння Боже виражається
в конкретному Божому плані для всього творива. Але навіщо Богові все це? Бог
є абсолютно Самодостатнім, Він у Самому Собі заключає безкінечне блаженство, зміст існування і самовираження. Ніяка зовнішня причина не може нічого додати до досконалості чи Божого блаженства, ніякий зовнішній чинник не міг спонукати Бога розпочати процес творіння.
Прийнято вважати, що метою творіння є Божа слава. Це надто загальне поняття. Чому Бог хоче (не потребує!) виражатись через свою Славу? „Славу”
у найширшому розумінні цього слова визначимо як „вираження Божої сутності, Особистості в ділах любові та благовоління”. Бог є Особою (Єдність трьох Осіб
в одній природі) – Він бажає виявляти Себе як Особа, виражати Самого Себе. Ми визначаємо сутність Божого Єства, основну характеристику Його природи як „Любов”. А любов прагне виливатись, виражати Себе в актах творіння.
Підкреслимо початкові тези:
1) немає ніякого зовнішнього пробудження, причини, які б спонукували, „заставляли” Бога творити;
2) причина всього творива – в Самому Бозі. Бог Сам забажав творити, виявляти Себе в актах творення.
Висновки з тез:
1) ззовні не існує ніякого пробудження, причини, які могли б вплинути, змінити чи спонукати до життя Божий план чи задум. Це дуже важливо для подальшого розгляду. Ніщо і ніхто з самого початку не могло і не може вплинути на Божий задум і його проявлення. Ця теза прямо випливає з атрибутів Божої всемогутності і самодостатності.
2) Все, що робить Бог, зосереджено на Ньому Самому. Все виходить з Нього і повертається до Нього. Все, що створено, створено завдяки Його вічному задуму, Його благоволінню. Все здійснюється по детальному Божому плану.
Передбачення Боже досконало керує творінням, Божа воля повністю звершується в цьому процесі. Все, що відбувається, в тому числі гріхопадіння
і зло, відбувається згідно передвічного Божого Передбачення. Це важливо
у плані співставлення Божого Передбачення з волею людини. Хоч кожна людина вільно обирає собі лінію життя, основний постулат залишається незмінним:
це ніяким чином не змінює безкінечне Боже Передбачення. Все, без найменшого винятку, включається в Божий передвічний план.
2. Межі і акценти Божого плану
Божий план безкінечний, відвічний, як вічний Сам Бог. Неможливо уявити Бога без Його вічного задуму, застосувати до нього часові рамки. План існує
в Бозі - і буде безкінечно розвиватись у Вічності. Звідси питання: яке має значення конкретне людське життя, вибір звичайної людини у співставленні з повною безкінечністю Божого передбачення? Зрозуміло, що людина нічим і ніяк не може змінити цей План - але вона незбагненним чином покликана включитись в його виконання.
Це питання можна розширити: який акцент, наголос Божого провидіння,
на кому (чому) воно зосереджене? Ціллю плану являється виключно людина, - чи ще щось (навіть у вічності)? Тобто: Боже провидіння повністю зосереджене на людині і її спасінні (антропології та сотеріології), чи воно безмірно ширше?
Зараз людина знаходиться у центрі Божого задуму, - тим більше, оскільки Сам Бог став людиною. Боголюдина Ісус Христос – це центр і зосередження Божого плану у Його вічній діяльності. Можна зробити обережний висновок,
що людина і у вічності буде залишатись центром проявлення Божого провидіння. Як. 1: 18: „захотівши, Він нас породив словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його”. У вічності Божа слава і план будуть безмежно проявлятись через Боголюдину Ісуса Христа і Його Тіло – Церкву.
Висновок: Боже провидіння безкінечне – безкінечні і його прояви по відношенню до всього творива. Проте людина і зараз, і у вічності, залишається у центрі Божого задуму. План працює антропологічно – провидіння Боже здійснюється досконало, але здійснюється через недосконалих людей, воно виявляється в людях. Провидіння, таким чином, працює через людину. Звідси антиномія, крайній вираз логічного протиріччя: Божий план не залежить ні від кого (чого) і досконало здійснюється, але він враховує і вільний вибір людини.
3. Людська воля і вибір людини
Зосередимо тепер увагу на другій частині антиномії: питанні вільного людського вибору. Наскільки людина у своєму життєвому виборі є вільною перед лицем безкінечної Божої волі і всевизначаючого Божого провидіння? Зазначимо, як аксіоми, наступні положення:
1. Людська воля мала певний ступінь свободи. Це виявляється, для прикладу, в гріхопадінні. Людина була створена Богом зі здатністю вибирати. Людина створена на подобу Божу – вона відображала характеристики Божої особистості, в тому числі здатність вільно вибирати.
2. Людська воля діє в рамках загальної всеохоплюючої Божої волі. Вона
не є вільною в розумінні повної необмеженої свободи. Людина – істота створена, вона не має буття в самій собі. В цьому плані її воля повністю залежить від волі Бога.
3. Воля людини є викривленою (паралізованою чи взятою в рабство) силою гріха. Людська воля, полонена гріхом, не може цілковито підкорятись волі Божій. В цьому розумінні не може йти мова про можливість правильного вибору в житті. Чи можливість якогось вибору (хай обмеженого
і недосконалого) зберігається за людиною (це якраз пункт суперечки кальвіністів та армініан) – вічне питання богослов’я.
Проте ясно, що неможливо не враховувати цей фактор у даному питанні співвідношення Божої та людської воль. З однієї сторони, гріхопадіння внесло певні „корективи” у Божий план (з точки зору його історичного, часового виміру) – виникла потреба спокутувати гріх людини. З іншої сторони, вічним Божим Провидінням ця подія була передбачена (і визначена наперед). Отже: грішна воля людини ніяким чином не може вплинути на вічне Боже передбачення. Незбагненним для нас чином грішна воля людей включена в безкінечне Провидіння, і величезна складова грішних людських
(і ангельських) воль все одно досконало працює над здійсненням відвічного Божого плану.
4. Найкращим виразом співпраці Божої та людської волі є Боголюдина Ісус Христос. Це ідеальний приклад співвідношення воль: коли людська воля повністю зберігає свою свободу – і в той самий час повністю підкоряється безкінечній волі Божій, досконало впроваджуючи її в життя.
2. Висновки з проблеми
1. Своє відвічне Передбачення Бог виявляє в творінні. Це Передбачення абсолютно незбагненним чином працює (чи співпрацює) з нашою волею, керуючи і направляючи кожну людину до того вибору в житті, якого бажає Бог.
Тому існує безкінечне протиріччя, антиномія Передбачення Божого
і нашого життя, яку завжди намагався вияснити людський розум. Ця антиномія вічна і безкінечна, тому осягнення її неможливе. Але наш розум ніколи не схоче примиритись з таємницею і буде намагатись пояснити непояснюване
і осягнути цілком неосяжне. В цьому і полягає безкінечний процес пізнання Бога і Його волі. За думкою російського богослова і історика А. Карташова,
на кожного з нас Бог покладає посильний подвиг – усвідомлення і пояснення Безкінечного Промислу Божого.
2. Кожне пояснення цієї взаємодії не є досконалим, до кожного можна поставити ряд питань. Проте, в процесі розвитку пізнання, люди здатні проникати все глибше в цю таємницю, висвітлюючи її різні сторони. В той же час, сама таємниця все одно залишається закритою від нас, просто нові пояснення відсувають її все далі в глибину безкінечності. Тоді питання:
чи варто намагатись збагнути те, що осягнути неможливо?
Але людина розвивається в процесі пізнання. Людина ніколи не зможе осягнути таємницю творення світу «з нічого» (ex nihilo) - це безкінечна тайна, але все більше пізнаючи Всесвіт і його закони, ми все більше володіємо світом
і покращуємо умови фізичного життя. А пізнаючи глибше Бога і дію Його волі в Провидінні, ми можемо глибше Його пізнати і збагатитись духовно, зрости
в Його силі і славі.
3. Варто уникати крайнощів в підходах і обережно ставитись до моделей, які намагаються пояснити «те, що вияснити неможливо». Кальвіністи, наполягаючи на Божому суверенітеті, принижують людську сторону відносин між Богом та людьми і часом схиляються до „механічного” пояснення цих взаємостосунків. Таким чином принижується Божа справедливість і свобода. Армініани, більше акцентуючи на людській свободі волевиявлення, часом принижують безкінечне Боже провидіння, певним чином обмежуючи
і узалежнюючи його від людського вибору. В обох випадках страждає Божа слава.
4. Варто одночасно утримувати увагу на двох сторонах реальності:
а) Від Вічності, коли ще не було творива, існував Єдиний вічний Бог –
і Його воля була все визначаючою та безкінечною. Ніяким чином поява творива не могла вплинути чи обмежити цю волю. Бог просто не може перестати бути Тим, Ким Він є: безкінечним і всемогутнім в усіх Своїх проявах;
б) Якщо ж Бог, приступаючи до творення, не бажав, щоб Його воля незбагненним чином взаємодіяла з безліччю воль свідомого творива – Він не творив би нічого. Але любов прагне давати Себе іншим, спілкуватись
з ними і поважати їх вибір. Проте, Бог не поступається ніякою частиною Свого суверенітету - але, на наш погляд, Він розділяє його зі Своїм творивом.
5. Чи можна, в принципі, побудувати прийнятну модель цього протиріччя, антиномії? Думаємо, що неможливо. Така позиція може видатись неконструктивною. Проте, на нашу думку, треба приймати вірою обі сторони жорсткої антиномії, не вдаючись в „глибокі” пояснення, оскільки вони приводять якщо не до прямої єресі, то до сектантства. Справа в тому, що людина не може виносити постійний тиск антиномії, жити в постійному розумовому стресі, внутрішньому протиріччі. Тому і намагається пристосуватись до реальності, пояснити незбагненне.
6. Не приймаючи ідею повної відсутності у людини можливості вільного вибору (і тому схиляючись до позиції ранньої доавгустинської церкви в цьому питанні), вважаємо, що варто більше наголошувати на власній вільній волі
і відповідальності людини. На нашу думку, євангельське християнство потребує добре розробленого вчення про людську сторону християнського життя і спасіння. Здається, здорова доза „історичного армініанства”
не зашкодить як протестантизму в цілому, так і кожному віруючому зокрема. Це дозволяє людині усвідомити відповідальність власної свободи і вибору
в житті, не розхолоджуючись у власних зусиллях до святості.
7. Треба дуже обережно користуватись обома сторонами цієї істини
в практичному житті.
Коли ми бачимо небезпеку відчаю від зосередження на власних провинах, втрату спокою, впевненості в спасінні - слід акцентувати увагу на вірі в повне Боже передбачення, Божій охороні і Провидінні.
Коли ж людина схиляється до самозаспокоєння, розхолодження в змаганні
за освячення, морального беззаконня (під надуманим поясненням «впевненості в спасінні») - треба посилити армініанський акцент, наголосити на людській відповідальності, зусиллях і праці.
Так буде зберігатись необхідний баланс у навчанні про Божий промисел
і людську свободу в житті і спасінні.
Ігор Зелений